У травні 2008 року на засіданні ради директорів організації "Ліга історичних міст" Одеса офіційно стала членом цієї структури і буде представлена на 11 -ій Всесвітній конференції історичних міст в Туреччині.
Членами цієї організації є більше 70 міст, які мають велику кількість визначних пам'яток, пам'ятників і історичних місць.
Серед них — Відень, Рим, Париж, Прага, Амстердам, Афіни, Будапешт, Краків, флоренція, Женева, Стамбул, Єрусалим, Санкт-Петербург.
У Північному Причорномор'ї з давніх-давен мешкали слов'янські племена, починаючи з антів. Нащадки їх і творили племена тиверців та уличів, які були пращурами українців, що вже незаперечно доведено історичною наукою.
Старогрецький історик Геродот свідчить, що на узбережжі Чорного та Азовського морів, лиманів, річок Дніпра, Дунаю, Дністра, Південного Бугу мешкали слов'яни.
Наш літописець-історик Нестор свідчить, що ще в давні часи тиверці та уличі як слов'янські племена жили повсюдно на узбережжі Чорного моря.
Тому коли в Чорноморщині з'явилися російські війська Катерини II, то вони побачили там не пустелю, як хотілося б декому.
Це була не «терра інкогніта».
Крім міст-твердинь Кілії, Ізмаїла, Хаджибея, тут було 80 сіл. Серед них зустрічалися осідлості із сотнями родин.
Вони мали давньоруські назви: Нове село, Красні Окни (що зберегло форму двоїни давньоруської мови), Ольгове — тепер передмістя Одеси.
Дихали волею козацькі села Нерубайське, Усатово, Козаче, Паланка, Ряснопіль.
Зустрічалися й чумацькі селища: Шляхове, Плоске, Сінце, Перейма. Сюди треба прирахувати й поселення козаків Задунайської Січі, центром якої деякий час було місто Вилкове.
Значна частина Одещини входила до Ганщини, або, як її називали, — Ханської України.
Як казав Богдан Хмельницький, козаками ставали ті, що холопства не витримували.
Недарма слово "козак" у тюркських мовах означає "вільна людина".
До лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші — адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Проте козаки не тільки воювали, а й бралися за плуга, полювали хижого звіра, розводили худобу, ремісникували.
Це саме вони заснували міста й села, повернули до життя спустошені татарами степи Причорномор'я.
Катерина II заборонила українське козацтво.
Але в Одесі завжди досить сильною була пам'ять про козацькі часи.
Вона була глибоко вкорінена в родинах прямих нащадків українських козаків.
На багатьох сільських кладовищах поблизу Одеси та у північних районах Одеської області ще можна бачити хрести з місцевого черепашнику та іншого каменю, під якими спочили козаки.
Експедиція науковців, очолювана донькою одеського історика Анатолія Бачинського - Оленою Бачинською, побувала у дев'яти селах Комінтернівського району, розташованих на березі Тилігульського лиману, і лише там нарахувала й описала 350 козацьких хрестів та надмогильних пам'ятників.
Відродженню українських козацьких традицій в Одесі допомагала не лише історична пам'ять народу, котра із покоління в покоління передавала героїку козацьких часів в Україні, посилювали цей процес численні кобзарі та лірники, котрі ходили від села до села, збираючи на майданах велику кількість слухачів козацької минувшини.
Під час революційних подій 1905-го року цар Микола II змушений був видати "височайший маніфест" від 17 жовтня 1905 р., який знімав заборону з української мови і дозволяв гуртуватися українцям в різні товариства.
В Одесі місцева інтелігенція відразу ж взялася за діло. вже 1 листопада на стіл одеському генерал-губернатору лягла заява з проханням зареєструвати в офіційному порядку українське товариство в Одесі.
До кінця 1905 р. у "Просвіті" нараховувалось 150 членів, і кількість їх невпинно зростала.
Не звертаючи уваги на різні перешкоди адміністрації, одеські просвітяни почали підготовку до організації своєї преси.
Спочатку у січні 1906 р. вийшла газета "Народное дело", яка з першого номера була заарештована поліцією.
Другу газету, що називалась "Народна справа", спіткала та ж доля. Редактором обох видань був І.М. Луценко.
Але боротьба за свою газету продовжувалась.
І вже в лютому 1906 р. виходять "Вісті".
Проте й цю газету згодом закрили на п'ятому номері за її радикалізм і відстоювання національних прав.
Утім, просвітяни займалися не лише виданням газет.
Було засновоно фонд ім. Л.Смоленського (відомого історика-педагога) — для видання книжок історичного змісту українською мовою.
На кошти цього фонду було видано низку книг.
У статуті товариства "Просвіта" було визначено допомагати культурно-просвітньому розвитку української людності в Одесі.
І просвітяни наполегливо працювали в цьому напрямку.
Два рази на тиждень влаштовувались просвітянські заходи: по середах — читання і обговорення рефератів, по суботах - літературно-вокальні вечори. Плата на ці вечори була помірною: по 25 коп. для членів і по 50 коп. для інших бажаючих.
Зате слухання рефератів було безкоштовним.
Часто просвітяни на суботні вечори запрошували артистів опери і театру. Зокрема, І.Бондаренка, А.Марчело, П.Оленіна.
Цікаво, що драматична секція "Просвіти" в 1907 р. "урядила" чотири спектаклі в театрі "Гармонія".
Під керівництвом просвітян К.Вукотича (К.Кропивницького) та Я.Паламаренка були поставлени п'єси "Олеся" і "Невольник" М.Кропивницького, "Степовий гість" Б.Грінченка і "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка.
Формувалась і наукова секція, якій передчасне закриття "Просвіти" не дало стати на ноги і розгорнути широку наукову діяльність.
Засновником і організатором цієї секції був студент М.Є.Слабченко.
Він же завідував і музеєм.
Мала "Просвіта" і свій хор, який часто виступав на суботніх вечорах і в спектаклях.
Хором кирував музикант А.Бак, який також вів школу співу у 1906 р.
Була і своя читальня, де безкоштовно по середах і суботах, як правило, люди могли почитати майже всі українські видання, що виходили в то час. Бібліотека "Просвіти", якою завідував відомий вчений, у майбутньому український політичний і державний діяч Андрій Ніковський, нараховувала зверх 2000 томів, була при ній і книгарня для розповсюдження українських книжок.
Частина книг була подарована пізніше одеській тюремній бібліотеці. Турбувалась "Просвіта" і про відкриття української школи в Одесі.
Але власті весь час шукали різні перешкоди.
Тоді одеські просвітяни послали зібрані кошти (близько 500 крб.) кам'янець-подільскій "Просвіті" на потреби українських шкіл Поділля.
На перше січня 1908 р. одеська "Просвіта" налічувала 532 члени.
Це була наймасовіша просвітянська організація на Наддніпрянській Україні. Понад 100 з них не були українцями за походженням (греки, поляки, євреї, росіяни, молдавани та представники інших народів).
А невеликий членський внесок сприяв тому, що до "Просвіти" записалося багато малозабезпечених робітників, які навчалися читати рідною мовою, пізнавати свою історію і культуру.
Під час посилення реакції "Просвіта" продовжувала залишатись осередком радикалізму й пробудження національної ідеї.
Книгарню закрили 22 листопада, саме товариство - 28 листопада 1909 р. Проте просвітяни, посилаючись на те, що потрібно якось розрахуватись з майном, а воно було досить значним — книжкова торгівля, приміщення, умеблювання, експонати та інше — продовжували працювати аж до кінця лютого 1910 р.
Не зважаючи на свій короткий вік, одеська "Просвіта" залишила глибокий національно-культурній слід у чорноморському місті.
Вона будила національну свідомість українського населення.
Українське життя м. Одесі на початку XX ст. не завершилося із закриттям "Українського товариства "Просвіта» в Одесі" 1 листопада 1909 р.
Українська інтелігенція міста спромоглася заснувати 10 лютого 1910р. "Одеський Український клуб" на зразок "Англійського клубу" для забезпечення розваг і задоволення мешканців міста.
Проте діяльність українського клубу, хоча і передбачала літературні та драматичні вечори, читання рефератів, дещо звужувала культурно - освітні потреби українства.
Тоді було вирішено заходами членів драматичної секції "Просвіти" організувати музично-драматичну спілку "Українська Хата" в Одесі.
З початком осені 1911 р. «Українська хата» розпочала культурно – освітню роботу. Почалася підготовка до спектаклів та читання рефератів.
Перша вистава «Наталка – Полтавка» відбулася 15 жовтня 1911 р. в залі польського товариства «Огнисько».
В цей же період було організовано хор спілки, біля 30-ти чоловік.
Спілка почала збирати свою бібліотеку, в якій нараховувались сотні томів книг. Було утворено три відділи: перший - драматичний, другий - музичний і третій – красного письменства.
Будинок по вулиці Поштовою ( сучасна Жуковського), 27, де жил український бібліограф Михайло Федорович Комаров, був центром тяжіння для діячів української культури.
Тут народилася перша віршована збірка Лесі Українки "Подорож до моря", звідси одержує допомогу і знаходить роботу у филлоксерной комісії звільнений із служби М. М. Коцюбінській, тут шанують І. Я. Франко, який в Одесі перекладає російською мовою свої розповіді для "Життя Півдня" і "Південного огляду".
Після смерті М.Ф. Комарова, одного з найактивніших українських культурно-освітніх діячів Одеси, його велику бібліотеку з україністики було передано до спілки "Українська Хата".
На 1912 рік товариство "Українська Хата" в Одесі нараховувало 209 членів. В 1915 р. заходами товариства "Українська Хата" в Одесі розпочалося видання журналу "Основа".
Організатором видання цього журналу став Андрій Ніковський, який мешкав тоді за межами Одеси.
"Українська Хата" організувала спектаклі за участю зірок української сцени, які до цього неодноразово гастролювали в Одесі.
В квітні 1916 р. члени "Української Хати" в Одесі гучно відзначили свій п'ятилітній ювілей.
В журналі "Украинская жизнь", який виходив під редакцією С. Петлюри у Москві з цього приводу зазначалося, що товариство проіснувало в Одесі більше, ніж "Просвіта".
Навесні 1917 р. почала виходити газета "Українське слово", співзасновником якої був Іван Липа, який згодом став і комісаром Одеси весною 1918 р. за діяльності Центральної Ради.
Багато діячів української культури було репресовано в роки репресій 1930-х років.
Зокрема можна пригадати Івана Кіндратовича Микитенко (1897-1937).
Він одна з ключових постатей української літератури 20-х – першої половини 30- років.
Літературний шлях письменника почався в Одесі.
Після Великої Вітчизняної війни настав період розквіту для української культури.
В Одесі працювали видатні діячи, відомі українські критики й літературознавці, професора Одеського державного університету ім. Мечникова.
Пригадаймо імена декілька з них: В’язовський Григорій Андрійович. Дузь Іван Михайлович. Прісовський Євген Миколайович, Фащенко Василь Васильович...
В Одесі творили відомі українські письменники та поети:
Гетьман Володимир Петрович, Деревянко Борис Федорович, Нечерда Борис Андрійович, Рядченко Іван Іванович...
Неможливо перечислити імена всіх українських письменників Одеської письменницької організації.
Навіть в довіднику Їх більш ста, але не всі ж заслуговують попасти в довідник.
Але не можна не упом’янути ім’я Богдана Івановича Сушинського.
Бо його творчість має світове значення.
Чимало творів Богдана Сушинського присвячено історії України і козацтву. До таких належать романи, в яких ідеться про участь українських козаків під командуванням І. Сірка у Тринадцятилітній (1616-1648) війні на боці Франції: «На острие меча», «Французский поход», «Костры Фламандии», «Путь воина» (всі— 1994 р.).
2002 року за романи-есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина» і «Гетьман Виговський: погляд з XXI століття» Б. Сушинському присуджено Аркадійську літературну премію, яку засновано Українською Асоціацією письменників (Київ) та Аркадійським літературним клубом.
Йому також належать книжки:
- «Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво» (2002),
- «Історія Чорноморсько-Дністровського та Всеукраїнського реєстрового козацтв» (2003), в яких висвітлюється історія Чорноморського козацтва, його відродження в ХХ-ХХІ ст.;
- науково-дослідницька книжка «Лицарі Приморського степу. Історія Чорноморського козацтва ХVIІ-ХХ століть» (2000).
Добре знайомий науковцям та широкому козацькому загалу і солідний том його історико-літературних есе «Козацькі вожді України» (1998, Міжнародна премія Українського козацтва «Лицарське перо» та Міжнародна премія ім. І. Мазепи).
Його перу належить книга «Козацька Україна: Хмельниччина» — перший том із задуманої ним багатотомної історії «Козацька Україна».
У 2004 році з'явилося його двотомне видання «Козацькі вожді України», в якому відтворено життєвий шлях 205 козацьких ождів та полководців.
У 2005 році він призначений членом редколегії міжнародного журналу «Казаки» (Москва. Видається на країни СНД), в якому він був представлений як «ідеолог козацького відродження».
Богдан Сушинський є активним діячем відродження сучасного українського і, зокрема, Чорноморського козацтва.
В 1998 році він став одним із засновників Чорномор-Дністровського коша (полку) Українського козацтва (з центром в Овідіополі), його похідним отаманом.
В жовтні 1999 року в Батурині під час урочистостей з нагоди перенесення Б. Сушинським з Румунії праху гетьмана Мазепи, наказом гетьмана Українського козацтва йому було присвоєно звання полковника Українського козацтва.
За досягнення на науковій та письменницькій нивах Богдан Сушинський обраний дійсним членом Міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв (при ЮНЕСКО, США, листопад, 1995), до якої він увійшов в одній хвилі з колишнім президентом США Джорджем Бушем, письменником Чингізом Айтматовим, президентом Грузії Едуардом Шеварднадзе, лауреатом Нобелівської премії Арно Пензіасом та іншими видатними діячами науки, літератури, мистецтва.
Крім того, його обрано президентом Південноукраїнського центру цієї Міжнародної академії.
